У Дрогобичі відбулася ювілейна проща родин СДЄ [фото]

16 серпня, з нагоди ювілейної прощі родин СДЄ, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в Дрогобичі у співслужінні священників, які опікуються родинними рухами та душпастирством сімей. Детальніше...

Слово з нагоди ювілейної прощі родин СДЄ (2025)

  «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28) Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми зібралися тут, у цьому святому храмі, як паломники надії, наче велика родина Божих дітей. Кожен із нас проходить свій життєвий шлях – зі своїми радощами і болями, сумнівами та очікуваннями. Та в цьому місці благодаті, на цій ювілейній прощі, ми особливо усвідомлюємо, що не є самотніми, бо належимо до великої Божої сім’ї, яку об’єднують одна віра, одна любов і одна надія у Воскреслого Спасителя. Цьогорічна проща має особливий вимір, адже відбувається у ювілейний рік надії. Традиція таких років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році, триває вже понад сім століть. Згідно з усталеним звичаєм, Ювілей оголошується кожні 25 років. У 2025 році Божому блаженної пам’яті Святіший Отець Франциск присвятив цей рік саме чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5), і запросив до його святкування не лише вірних Римо-Католицької Церкви, але й Східні Католицькі Церкви. Для нас, українців, слово «надія» сьогодні набуває особливого значення. Ми живемо в час, коли темрява війни, невизначеності та страху прагне проникнути у серця, і саме тоді Господь нагадує: «Я – ваша надія» (І Тим. 1, 1). «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Християнська надія не обмежується тимчасовими прагненнями, вона спрямована передусім на вічне життя з Богом. Як зауважив Папа Венедикт XVI: «Бог є підставою надії – не будь-який бог, а Бог, який прийняв людську подобу та полюбив нас „до кінця“ (Ів. 13, 1): кожного особисто й усе людство разом» (пор. Spe Salvi, 31). Щоб глибше зрозуміти зміст Ювілейного року, варто пригадати його біблійні витоки (Лев. 25). Це був період звільнення, прощення боргів і відновлення справедливості. Згідно Священного Писання, принципи і приписи ювілейного року стосуються повернення до витоків, відновлення справедливості, здійснення милосердя, звільнення від рабства, прощення боргів і примирення. Це час надії та відродження, повернення додому та відновлення сімей, оновлення відносин з Богом та ближніми, – час подяки Господу та втішання Його дарами. У Новому Завіті Христос сповнює і довершує сенс цього старозавітного звичаю. У Євангелії від Луки розповідається про Його першу прилюдну проповідь у Назареті, де Він виріс. Проповідь починається словами, якими Господь проголошує сповнення Божої обітниці, сповіщеної пророком Ісаю: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене… оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18-19). А тоді проголошує: «Сьогодні збулося це писання у ваших вухах» (Лк. 4, 21). У цих словах відкривається глибина: справжній Ювілей настав у Христі. Господь не лише сповіщає благодатний час, але й здійснює його – звільняє людство від гріха у Пасхальному Таїнстві, зцілює хворих, відновлює справедливість, відкриває Царство Боже. Саме ця свобода, яку дарує Христос, є непохитною основою нашої надії: «На це бо й трудимося та боремося, бо ми поклали нашу надію на живого Бога, який є Спасителем усіх людей, особливо ж вірних» (1 Тим. 4, 10). Тож старозавітний ювілей був лише прообразом майбутнього визволення, яке прийшло в особі Ісуса. Він звільняє не лише від зовнішніх тягарів, але й від найбільшого рабства – гріха і смерті, повертає не просто землю, а небесну спадщину задуману Отцем. Це особливо важливо для родин. Християнська сім’я – місце, де Божа благодать і надія передаються з покоління в покоління. Ісповідник віри Патріарх Йосиф у своєму «Заповіті» наголошував: «Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їхнього зросту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано – відновіть в українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!». Тому Ювілейний рік надії – це не лише подія для Церкви загалом, але й конкретне запрошення до кожної сім’ї: дозволити Богові зняти різні тягарі, відновити мир у наших домівках та пробудити любов, яка є джерелом справжньої надії та свободи. Дорогі брати і сестри! На початку Господь сотворив людину не для самотності, а для спільноти. У книзі Буття читаємо: Бог створив людину на «свій образ і свою подобу» (Бут. 1, 26), «чоловіком і жінкою сотворив їх», благословив і сказав: «Будьте плідні й множтеся, наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Перша спільнота, створена Богом, – не народ, не місто, не військо, а родина. Це показує, що сім’я є основою всього людського буття, місцем, де людина вчиться любові, довірі, прощенню та самопожертві. Нещодавно під час Синоду Єпископів у Римі наша Церква звернула особливу увагу на тему «Душпастирство родин в умовах війни». Християнська сім’я покликана бути привілейованим простором зростання у вірі, святості та любові. У Посланні Синоду читаємо: «Батьки – це перші ікони Божої любові й доброти для своїх дітей. Яке це велике і святе покликання – бути тими, через кого Господь об’являє Себе дітям!». Отці ІІ Ватиканського собору називають родину «домашньою Церквою» – місцем, де передається не лише культура чи традиції, але й віра, надія та любов. Тут діти вперше чують про Бога, бачать приклад молитви, взаємно поваги, пізнають добро. Родина є школою людяності, де кожен навчається жити так, як задумав Творець. Сьогодні ж християнська родина переживає серйозні виклики. Війна розділяє тисячі домівок: батьки далеко від дітей, матері живуть у тривозі, багато сімей втратили дім і змушені починати життя наново. Війна руйнує не лише будівлі, але й відчуття безпеки, що так необхідне всім нам. Паралельно з цим триває менш помітний, але небезпечний ідеологічний тиск. Гендерна ідеологія, що намагається стерти відмінність між чоловіком і жінкою, применшує значення подружжя як союзу між чоловіком і жінкою, проникає через медіа, інтернет і нажаль навіть через освітні програми. Те, що було очевидним для всіх культур упродовж тисячоліть, нині ставиться під сумнів. Якщо християнська родина не буде міцною у вірі, ці ідеї здатні деформувати світогляд нового покоління. Додаються й інші виклики: споживацька культура, культ успіху, пріоритет кар’єри та комфорту над сімейними цінностями. І навіть у наших сім’ях зростає спокуса жити «поруч, але окремо», кожен у своєму телефоні, кожен у своєму світі, без глибокого спілкування і справжнього слухання одне одного. А залежності – алкоголь, наркотики, азартні ігри, інтернет – руйнують родину зсередини, підриваючи довіру та породжуючи зневіру. Перед лицем цих викликів може з’явитися відчуття безсилля. Але наша надія – не в політичних змінах чи економічному зростанні, а у Воскреслому Христі (1 Тим. 1, 1). Лише особистий зв’язок із Тим, Хто є Господом життя, дає справжню силу. Якщо ми хочемо, щоб родина вистояла, щоб діти виросли в любові – потрібно довіритися Христові. Усі наші плани, стратегії та амбіції без Господа залишаться порожніми. Лише Господь Бог може зцілити глибокі рани та дарувати справжній мир, що «перевищує всяке розуміння» (Фил. 4, 7). У сьогоднішньому Євангелії, яке ми щойно почули, Христос промовляє: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). У цих словах відкривається серце Бога, яке б’ється в унісон із серцями своїх дітей – свого творіння. Це не просто заклик, а обітниця: кожен, хто відчуває тягар життя, запрошений до зустрічі з Тим, Хто є єдиним і справжнім джерелом миру і життя. Втома, про яку говорить Христос, охоплює не лише фізичну слабкість, але й глибоку духовну та емоційну виснаженість. Для українських родин ці слова звучать особливо близько: роки війни, тривога за майбутнє дітей, розлука з близькими, економічна нестабільність. Часом здається, що ці тягарі неможливо зняти. Проте Христос показує інший шлях: не втечу від проблем, а перенесення їх у Його руки, де вони отримують новий сенс і нову перспективу. Коли Ісус каже: «Візьміть ярмо Моє на себе» (Мт. 11, 29), Він не обіцяє звільнення від відповідальності, але пропонує інший спосіб її несення. У біблійному образі ярмо – це знак єдності: двоє, з’єднані одним ярмом, ідуть поруч, ділячи навантаження. Христове ярмо – це союз із Ним, у якому Він бере на Себе головну вагу, залишаючи нам лише те, що можемо понести з Його допомогою. У цьому розкривається суть християнської надії: ми ніколи не йдемо життєвою дорогою наодинці, але у сопричасті з Тим, Хто переміг смерть і воскрес. У світлі Ювілейного року надії ці слова набувають особливого значення. У біблійній традиції ювілей був часом звільнення і відновлення: борги прощалися, раби отримували свободу, земля відпочивала. Церква зберегла цей символ як знак того, що Бог прагне визволити нас від тягарів гріха, страху та зневіри. Тож ця проща є нагодою стати перед Христом зі всіма нашими болями і почути Його тихий, але всемогутній голос: «Я — твоя надія» (І Тим. 1, 1). Господь Бог не дає ілюзій, що війна закінчиться завтра чи всі труднощі зникнуть. Але Він запевняє, що Його мир і присутність сильніші за будь-яку бурю. Для родини це означає, що навіть серед тривог можна виховувати дітей у довірі до Бога, плекати взаємну підтримку, будувати любов, яка віддзеркалює любов Отця. Християнська надія – це не мрія чи утопія, а впевненість, що в історії нашого народу й у долі кожної сім’ї останнє слово завжди належить Богові. Тому сьогодні, відповідаючи на заклик Ісуса, ми у цьому святому місці приносимо Йому всі наші тягарі. Бо лише в Ньому, у лагідному та смиренному серці Спасителя, людська душа знаходить справжній відпочинок і силу йти далі – з надією, яка «не засоромить» (Рим. 5, 5). Коли ми сьогодні роздумуємо над словами Христа, неможливо не згадати про тих, хто в особливий спосіб жив цією довірою до Бога у своєму щоденному житті. Найяскравішим прикладом цього є Пресвята Родина – Ісус, Марія та Йосиф. Святий обручник Йосиф є справжнім образом чоловіка й батька. Він не вимовив жодного слова, записаного в Євангелії, але його життя стало красномовною проповіддю вірності та відповідальності. Йосиф без вагань прийняв Діву Марію і Дитятко Ісуса, довірившись Божому проведінню, навіть коли все навколо здавалося незрозумілим. Він охороняв і забезпечував свою сім’ю, працюючи теслею, показуючи, що праця – це не лише обов’язок, а й спосіб служіння. У часи небезпеки, як-от втеча до Єгипту, Йосиф виявив рішучість і мужність, оберігаючи тих, кого йому довірив Бог. Для сучасних батьків він є прикладом того, як бути духовним провідником у родині: молитися з нею, разом шукати Божої волі, і бути готовим жертвувати власним комфортом заради безпеки й добра своїх близьких. Пресвята Діва Марія – зразок материнської любові, смирення та відданості. Вона прийняла вістку архангела без запитань про власне майбутнє, сказавши: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Її життя було глибоко пронизане молитвою і довірою, навіть тоді, коли вона не розуміла всього, що відбувається. Тепер, коли світ часто підмінює справжню любов емоційними чи матеріальними сурогатами, Пресвята Богородиця показує, що материнство – це передусім духовне служіння: провадити дитину як дар життя до Бога, виховувати її в чеснотах, підтримувати у випробуваннях, бути присутньою серцем і молитвою. Ісус Христос обрав шлях послуху Своїм земним батькам. Євангеліє свідчить: «був їм слухняний» (Лк. 2, 51). Це – приклад для сучасної молоді: послух і повага до батьків є виявом зрілості й любові. У Назареті Ісус навчався ремесла, працював, пізнавав Святе Письмо, «зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей» (Лк. 2, 52). Для дітей та юнаків це приклад того, що справжній розвиток – це гармонія між фізичним, інтелектуальним і духовним зростанням, а не гонитва лише за зовнішніми успіхами, комфортом та безтурботністю. Пресвята Родина жила у світі, який мав свої труднощі: римська окупація, економічна нестабільність, різні небезпеки, тощо. І все ж у їхній сім’ї панували мир і любов, бо вони черпали силу з Божої присутності. Їхнє життя було прикрашене спільною молитвою, спільне святкуванням релігійних свят, працею на користь одне одного і ближніх. Так само християнська родина покликана бути «домашньою Церквою» – місцем, де Бог шанується, де любов до Нього та одне до одного стоїть на першому місці, а всі інші речі впорядковуються відповідно до цього. Дорогі брати і сестри, дорогі наші родини! Повертаючись сьогодні додому після цієї ювілейної прощі, несімо зі собою передусім живу рішучість будувати свої родини на Христі. Плекаймо молитву у наших домівках так, щоб діти зростали, чуючи не лише новини світу, але й слова Божого миру. Навчаймо їх не боятися труднощів, бо з Христом будь-який тягар стає легшим. Будьмо уважними один до одного, особливо в часі випробувань. Пам’ятаймо: найкраща спадщина, яку можемо залишити дітям, – це не лише освіта чи матеріальний добробут, а міцна віра, приклад жертовної любові та довіра до Бога, що не минає навіть у важкі часи. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 16 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...

У Самборі відбулася ювілейна проща до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці [фото]

15 серпня, у празник Успення Пресвятої Богородиці, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав храм Різдва Пресвятої Богородиці м. Самбора. У співслужінні о. Богдана Добрянського, декана Самбірського і адміністратора парафії, о. Михайла Николина, декана Старосамбірського, та місцевого духовенства архиєрей очолив святкову Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Успення Пресвятої Богородиці (2025)

У Різдві дівство зберегла Ти, в Успенні світа не оставила Ти, Богородице. Переставилася Ти до життя, бувши Матір’ю Життя. I молитвами Твоїми ізбавляєш від смерти душі наші.Тропар свята Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці, зібралися ми сьогодні на цьому святому місці у древнього Самбора, щоб осмислити важливу подію з Її життя – Успення − і випросити через заступництво Богоматері благодать Божу для нашого народу, держави, нашого воїнства; молити, щоб Пресвята Богородиця захистила їх Своїм могутнім омофором і вимолила у Свого Сина, а Господа нашого Ісуса Христа, перемогу над російським агресором і справедливий мир для України. Підставою для святкування празника Успення Пресвятої Богородиці є традиція Церкви, яка від апостольських часів засвідчує, що коли Діва Марія закінчила Своє земне життя, Її тіло було покладене до гробу. Згідно з переданням, апостол Тома, запізнившись, прагнув попрощатися з Пречистою Дівою Марією, але коли апостоли відкрили гробницю, Її тіла у гробі вже не знайшли, бо в день Успіння тіло Пресвятої Богородиці разом із душею було взяте Ісусом Христом на небо. Святий Йоан Дамаскин пояснює нам це таїнство прослави Пречистої Богородиці, кажучи: «Годилося, щоб Той, Хто зберіг Її дівицтво при Своїм народженні, зберіг Її тіло нетлінним по смерті. Годилося, аби Та, що в обіймах Своїх носила Творця як Дитя, перебувала в небесних палатах. Годилося, аби Та, Яка бачила Свого Сина на хресті та серце Якої прошив меч болю, що його не зазнала Вона при народженні Ісуса Христа, оглядала Його, що сидить по правиці Отця». Свято Успення відображає радісну впевненість у тому, що після Воскресіння Ісуса Христа смерть не має остаточної влади над людиною. Слов'янська назва сьогоднішнього свята «Успення» глибоко богословська, бо вказує на перспективу пробудження. Богомати лише заснула для земного життя, щоб тієї ж миті прокинутися до вічного блаженного життя і вселитися в оселі Небесного Отця. Завершенням Її земного життя став перехід до вічного блаженства. Життя майбутнього віку, якого ми ще тільки очікуємо, для Богородиці вже настало. Сьогодні свята Церква у своїй богослужбовій мудрості дарує нам свято Успення Пресвятої Богородиці як вінець і торжество Її земного життя. Ця подія не лише завершує шлях Пречистої на землі, а й відкриває двері вічності, де смерть переможена, а життя торжествує. Успення Богородиці – це пасхальне таїнство Діви Марії, у якому ми бачимо сповнення надії всього людства, бо Та, Яка носила у Своєму лоні Життя, не могла залишитися у владі тління. На відміну від звичайного людського відходу, Успення Пречистої – це не трагічний кінець, а славний перехід. У церковній іконографії й богослужінні Пресвята Діва зображується як Та, що засинає, а Її Син приймає Її душу в обійми – немов немовля. Це глибокий духовний образ: Та, що колись носила Його у Своєму лоні, тепер сама приймається Ним у вічність. Вона спочиває тілом, але пробуджується у світлі нетлінного життя, і вже як Мати і Заступниця супроводжує людство дорогою спасіння. Сьогоднішнє свято відкриває перед нами сутність християнської надії: смерть не є для нас кінцем, а лише дверима, через які входимо в Божу повноту життя. Надія християнина – не в утечі від смерті, а у сприйнятті її як переходу до зустрічі з Творцем і вічністю. І в цьому ми наслідуємо Пресвяту Богородицю. Успення є не лише богословською іконою воскресіння Богоматері, а й промовистим свідченням дієвості чесноти надії. У житті Пречистої не було ілюзій. Вона пізнала втрату, вигнання, нерозуміння, біль розлуки та саму Голготу. І саме в цих обставинах Її надія визрівала: не як втеча від дійсності, а як тривале вкорінення у волі Божій. Її «Так» у день Благовіщення стало початком шляху, на якому надія була вибором – щоденним, свідомим, глибоко особистим. Надія Богородиці – це не наївна віра в щасливе завершення, а стійка впевненість у Божій вірності, що визріває у молитві, у смиренному прийнятті подій, які перевищують людське розуміння. Саме тому Її смерть не була поразкою, а перемогою, а Успення – вершина шляху, що був пройдений з надією на Бога. Ми, смертні, часто боїмося невідомого, і цей страх паралізує нас. Але в образі Діви Марії ми бачимо, що можливо пройти через страх, тримаючи серце відкритим для Бога. Вона не уникала болю, але не дозволила болю зруйнувати свою довіру до Отця. Її надія – це світло, яке ніколи не згасло, навіть тоді, коли згасало світло земного життя. Згідно з Переданням, апостоли були чудесно зібрані біля ложа Богородиці в момент Її відходу. Це глибоко символічна сцена: Церква – в єдності, зібрана навколо Марії. Вона не вмирає на самоті, Її останній земний момент – у спільноті, в любові, в молитві. І цей образ показує нам: кожен, хто є у Церкві, ніколи не є сам. Церква як спільнота живе під покровом Богородиці. У кожному поколінні ми збираємося навколо Неї «особливо з Пресвятою, Пречистою, Преблагословенною, Дівою Марією»: у молитві, у благоговінні, у надії. Тож у цей святковий день Божий люд возвеличує Її словами кондака: «В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали, бо як Матір Життя до життя переставив Той, Хто вселився в утробу приснодівственну». Її материнство не завершилося в Назареті чи на Голготі – воно триває і сьогодні. Вона поруч з нами, як Заступниця, як Мати Надії, як провідниця в дорозі до воскресіння і життя вічного. Останній земний подих Марії став першою нотою пісні Її небесної прослави. В Її тілі і душі, які були піднесені, ми бачимо нашу надію: бо ми не створені для смерті. Успення не є ізольованою подією, це початок великого майбутнього – Божого задуму для всього людства. Христос воскрес, щоби воскресити всіх, а Богородиця – перша у цій славі. Її життя – це шлях надії, що дозріває у вірності, а смерть – мить переходу, що наповнена світлом і життя. Сьогоднішнє свято спонукає нас також поглянути на наші страхи, тривоги, втрати – і побачити їх не як безвихідь, а як період, в якому може дозріти наша надія. Діва Марія навчилася надіятись не тоді, коли все було добре, а тоді, коли було важко. І саме така надія –вистраждана, глибоко вкорінена в Божому Слові (яке пильно зберігала у своєму серці) – стала дверима до Її прослави. Тож погляньмо сьогодні на Богородицю не тільки як на ту, що вже перебуває у славі, а як на Матір, що йде нам назустріч, аби підтримати, втішити, повести. Її погляд звернений до кожного з нас, особливо до тих, хто шукає у Неї опори, світла, розради. У Її руках – розпростертий над нами покров, і відкрите материнське серце, яке пульсує Божою надією. Сьогодні перед чудотворною іконою тут, у Самборі, молімося до нашої Небесної Заступниці, щоб Вона, наша Мати, допомагала нам, заступалася там, де наша людська сила є неспроможною. У ці важкі часи війни ми повинні звертатися до Марії з молитвою і надією. Вона є нашою Небесною Матір’ю, яка не залишає свого народу у часі випробувань. Ми можемо знайти у ній захист і допомогу, бо Вона завжди поруч з нами, заступаючись перед Богом за наш народ. Нехай же Пресвята Богородиця, Мати Надії, стане для нас провідницею у вірі, заступницею у випробуваннях, взірцем у стражданні. Хай Її шлях – від Назарету до Успення – стане і для нас дорогою світла і довіри до Бога. Бо там, де Вона вже є, – ми покликані бути, і якщо будемо з Нею – не втратимо надії. Нехай божественна благодать торкне кожного з нас і наповнить відчуттям близькості Христа і Його Небесного Царства! Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви всіх нас до Свого Сина та відкриє для нас Його вічне, милосердне, добре, визволяюче обличчя! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 15 серпня 2025 року Божого,м. Самбір   Детальніше...

Владика Ярослав: Паломництво до Пацлавської чудотворної ікони Матері Божої – це шлях до джерела нашої Надії [фото]

10 серпня відбулася ювілейна проща до Української Кальварії у селі Губичі на Старосамбірщині. З цієї нагоди Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні о. Павла Коляси (декана Добромильського), о. Михайла Николина (декана Старосамбірського), о. Євгена Карпінця (адміністратора відпустового місця) та священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Після Літургії владика уділив повний відпуст з нагоди Ювілейного року. Богослужіння молитовним співом супроводжував хор «Canticum» Дрогобицького фахового коледжу імені Василя Барвінського під керівництвом диригента Богдана Бондзяка. Детальніше...

Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2025)

Слава Ісусу Хритсу!Дорогі у Христі брати і сестри Улюблені прочани, дорогі молільники, Пацлавська ікона Пресвятої Богородиці і ця благословенна земля є свідченням глибоких корінь християнської віри нашого народу, завдяки якому впродовж багатьох століть йому вдалося встояти попри різноманітні бурі і випробування. Це особливий знак присутності Бога посеред нас. Це святе місце розповідає нам про непросту історію нашого народу, коли вітрила нашої держави були спущені, коли наша земля перебувала під владою різних окупаційних режимів, а одинокою заступницею та покровителькою українського народу була Мати Божа. Наші предки йшли на Кальварію з великою довірою у Божу допомогу. Чудотворна Пацлавська ікона, це надприродна відповідь і дар Богоматері своїм молільникам… На древню Українську Кальварію прибули і ми сьогодні, у дуже скорботний час війни, яка вже триває четвертий рік. Ми прийшли, щоб просити в Богородиці справедливого миру і звільнення нашої землі від окупанта. Щоразу, коли ми приходимо тут як прочани на соборну молитву, переживаємо особливий момент зустрічі із Пресвятою Богородицею. Ми відчуваємо, що тут нам через Неї, відкрите небо і відкрите серце нашого Господа Ісуса Христа до наших молитов. Святий Амвросій Медіолянський каже: «Коли ми молимося, то ми промовляємо до Бога. А коли ми читаємо чи слухаємо Слово Боже, то Бог промовляє до нас». Слухаючи Євангелії, ми щоразу чуємо Слово живого Бога, Який до нас промовляє. Як християни, ми не лише віримо, що Бог є з нами, але що цей Бог своїм Словом промовляє до нас і кормить нас Словом життя. Боже Слово несе в собі велику силу: воно є творчим, бо ним Господь сотворив усе, що існує; воно є сильним, бо ним Він виганяв демонів і воскрешав померлих; воно є зцілюючим, бо ним Він оздоровлював недужих і прокажених. У Божому Слові криється Божий Дух і Боже життя (пор. Йо. 6, 63). У сьогоднішньому Євангелії, яке ми щойно почули, взаємно переплітаються дві головні теми. Перша є свідченням про надприродну діяльність Ісуса Христа. В іншій спостерігаємо труднощі життя у вірі, які властиві Христовим учням і нам. Старозавітні пророки Мойсей, Ісус Навин, Ілля та Єлисей — всі вони чинили чудеса, пов’язані з розділенням вод — моря або Йордану. Проте єдиним, про кого священне Писання розповідає як про Того, Хто ходив по воді, – Господь наш Ісус Христос. Cьогоднішня ж євангельська благовість свідчить, що по воді йде людина – апостол Петро. Це стає можливим завдяки вірі в Ісуса Христа, який на сумніви та переляк учнів відповідає: «Заспокойтесь, – це Я не страхайтеся!» (пор. Мт. 14,27). Після розмноження хлібів Ісус спонукав учнів увійти до човна і переправитись на інший бік моря, тим часом як Він відпускав народ, який наситився хлібом (пор. Мт. 14, 22-34). Учні залишили Ісуса на березі, коли відчалили за Його розпорядженням, а Сам Він пішов на гору молитися на самоті. Тим часом на морі піднялась буря, човен на якому перебувають учні, кидають хвилі, не вщухає супротивний вітер, який перешкоджає щоб дійти до тихої пристані. «Чи Ісус знає про нашу небезпеку: смерть чигає на нас?» – питали себе учні. «О, якби Ісус був тут!» – часто ці слова є й на наших устах. Втрата довіри до Бога є найбільшою трудністю в часі тривог – бурі нашого життя. В дні нещирості та переживань, коли ми обтяжені проблемами, і весь світ виглядає похмурим, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У моменти тривоги, коли ми не знаємо, як жити далі, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У дні найважчих випробувань, коли ми почуваємось безсилими проти руйнівних обставин нашого життя, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». Але Господь завжди є біля нас, ближче, аніж ми думаємо. Тієї ночі, коли Ісус молився серед пагорбів, Він також бачив посеред розбурханих хвиль своїх учнів. Христос бачив слабкий човен, який кидало по морю, відчув всю небезпеку тієї бурі, добре знав, в якій загрозі знаходяться його друзі – апостоли. І, як говорить євангелист Матей, о четвертій сторожі ночі Ісус прийшов до них, ступаючи морем (пор. Мт. 14, 26). І ми не раз зустрічаємо Христа серед хвиль свого життя – не менш бурхливих, ніж на Галилейському озері. Одним з найбільших відкриттів у нашому житті є те, як потрясіння, хвороби, різного роду труднощі можуть раптово привести нас до Бога. Коли життя подібне до бурхливого моря, повного проблем, Господь є поруч. Серед цього мороку Він особисто здатний прийти до нас і принести нам мир і спокій. Однак присутність Ісуса в нашому «човні» не означає, що буря не відбудеться. Це дивує багатьох людей, які вірять, що присутність Христа означає майже магічну відсутність критичних становищ, гіркого досвіду й небезпечних ситуацій. Коли Ісус є присутнім біля нас, це не означає, що ми не можемо мати багато викликів, непередбачуваних труднощів. Але Його присутність у «човні», поряд з нами, змінює те, як ми переносимо цю бурю нашого життя – різного роду труднощі. Ісус на горі молиться, але човен учнів – посеред моря, його кидають хвилі, бо вітер був супротивний. А в четвертій сторожі ночі, вже над ранком, Ісус іде по воді. Учні злякалися, думали, що це привид. Ісус каже до них: «Заспокойтесь, це я! Не страхайтеся!». Ідучи по морі, Ісус Христос виявляє учням, що Він є Богом, Творцем Вселенної. Все Йому підкорене, і Він ступає по морю, як по суші. Очевидно, що учні, побачивши Христа в такому надприродному дійстві, налякалися. Тоді апостол Петро, намагаючись випробувати божество Ісуса Христа, каже: «Учителю, якщо це Ти, дозволь мені прийти до Тебе». Насправді не апостол, а Господь випробовує його довіру до Бога. Святі Отці і вчителі Церкви говорять, що чуда і знаки, які Ісус здійснював, щоб підтвердити своє месіанське посланництво і прихід Царства Божого, тісно пов'язані із закликом до віри людини у Бога. Цей заклик має подвійне значення: віра передує чудові, більш того — є умовою його виконання. В свою чергу: віра є наслідком чуда, породжує його в душі тих, хто чудо досвідчив або став його свідком. Відомо, що віра є відповіддю людини на слово Божого об’явлення – Богоявління. І ось Петро починає іти по воді, його погляд зосереджений на Господі. Його віра єднає обмежену людину і Всемогутнього Бога, вона є тим мостиком, який дає можливість переступити власні людські межі. Віра – це особистий стосунок між людським – обмеженим і Божественним – Всемогутнім. Це – невимовна можливість бути сильним Божою силою і на межі своєї обмеженості досвідчувати не хаос і смерть, але Всемогутню Божу присутність. Навіть тоді, коли Петро почав сумніватися, коли цей зв’язок між Богом та людиною почав розриватися, Ісус не відступається від нього. Подає йому руку, витягає з моря і каже до нього: «Маловіре, чого ти засумнівався?» Тоді Петро разом з Христом іде по воді і входить у човен, а буря втихає, бо там, де є присутній Бог, там є мир і гармонія, тоді учні вклонились Йому кажучи: «Ти істинно – Син Божий!». На цьому святому місці, на Українській Кальварії, до нас продовжують лунати ті самі слова, які Ісус промовив Петрові посеред розбурханого моря. Він промовляє сьогодні до нас: «Підійди, Ти можеш ходити по розбурханих хвилях свого життя»; якщо тебе мучить хвороба, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цієї хвороби до Тебе». Якщо фінансова криза зруйнувала твоє життя, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цього лиха». Якщо у тебе виникли проблеми у подружньому житті, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по розбурханих хвилях мого шлюбу». Тим, хто міцно вірує в Бога, Господь допомагає пройти серед жахіть рашистських нападів на Україну, серед полум’я вогню і звуки вибухів ракет. Той самий Христос, який допоміг Петрові пройти по розбурханих хвилях Галилейського моря, є поряд з нами сьогодні. Він додає нам сили переносити бурі нашого життя та проходити повз розбурхані хвилі до перемоги. Потопаючого у хвилях апостола Петра можемо легко ідентифікувати зі собою. Життєві хвилі випробовування є часто зависокі для нас. Охоплені страхом та тривогою, ми в критичних моментах часто взиваємо: «Боже, спаси мене, я потопаю». Як часто ми, як і Петро, потопаємо у хвилях сумніву, тривоги, страху, війни, але сьогоднішнє Євангеліє запевняє нас: за будь-якої бурі та життєвих хвиль Божа присутність залишається незмінною. Сам Христос, який був з потопаючим апостолом Петром, продовжує бути з нами. Його присутність може кардинально змінити наше життя. Дорогі у Христі брати і сестри, сьогодні, коли расистська війна знову прийшла на українську землю, коли мільйони людей шукають захисту, Пресвята Богородиця залишається для нас Матір’ю Надії. Ми звертаються до Неї зі словами, які відлунюють дитячою довірою пацлавського пастушка: «Матінко, допоможи». І Вона їх чує, Її погляд із ікони звернений до кожного, хто стоїть на своїй Голготі, нагадуючи, що правда перемагає – Воскресіння близьке, перемога неминуча. Наше паломництва до Української Кальварії – це свідчення того, що Богородиця не залишає свого народу. Її лагідний погляд з ікони немовби промовляє: «Я стояла під Хрестом свого Сина – я стою і зараз поруч із вами». Коли ми вдивляємося на Пацлавську ікону, бачимо не просто художній образ. Перед нами відкривається «знак надії» для цілого народу. Її обійми відкриті для всіх: для тих, хто губиться в лабіринтах страждань і болю, хто відчуває себе покинутим, хто втрачає сенс у темряві. В Її руках – Сам Ісус Христос, Вона тримає на руках Надію, яка за словами апостола Павла «не засоромить» (Рим. 5, 5). Тому паломництво до Пацлавської чудотворної ікони Матері Божої – це шлях до джерела нашої Надії. Це відповідь на заклик Пречистої, яка перша виходить назустріч кожному, хто шукає Господа. Приходячи до Її ікони, ми приносимо не лише особисті прохання, але й тягарі всього народу: благання про мир, про перемогу життя над смертю заради Божої справедливості. У цій важкій добі нашого випробування прибігаємо до Пречистої Діви, бо Вона тримає на руках повноту нашої надії — свого Сина, якого Вона, як людська мати, з волі Небесного Отця, зродила за благодаттю та діянням Святого Духа, і на якого надіється весь людський рід від початку створення аж до завершення історії світу. В цій історії є вписаний шлях, боротьба та віра і нашого народу. Він «стоїть, бореться і молиться» тому, що живе надією на Божу справедливість і вірить у перемогу над злом, яке сьогодні паралізувало мільйони душ та намагається диктувати свою волю світові. Перемогу, яка під покровом Марії може стати шансом для сучасного людського суспільства, вийти на шлях власного відродження у світлі Божої правди та справедливості. Бо жодна людська сила, жодні міжнародні перемовини і дипломатія не дадуть нам тієї сили, щоб пройти шляхом до правдивої свободи і гідності. Тою дорогою нас перевести може лише Господь. Справедливий мир, який ми сьогодні хочемо випросити у нашого Господа – мир у наш Український човен – походить від Бога. Тож молімся, на цьому святому місці, під час нашої прощі, щоб Пресвята Богородиця, Мати Надії, взяла у свої обійми наш народ, нашу Церкву, наше воїнство. Її чудотворна ікона хай завжди нагадує нам: що навіть у найтяжчі моменти Бог приходить до нас через Свою Матір, щоб підтримати нас і дати нове життя. Нехай наші молитви кріплять на дусі захисників України, нехай всенародна підтримка додає снаги українським витязям здолати окупанта. Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та для добра рідного народу. Вимолюймо на Українській Кальварії, аби благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа була з нашими воїнами, з нашим многострадальним українським народом. Амінь!   + Ярослав 10 серпня 2025 року Божого,с. Губичі, Добромильського деканату     Детальніше...

Владика Ярослав: Завдання людини – стреміти до звершеного преображення свого життя

6 серпня, у свято Преображення Господа нашого Ісуса Христа, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь з нагоди Преображення Господа нашого Ісуса Христа (2025)

«Це Син мій улюблений… Його слухайте»(Мт. 17, 5) Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Преображення Господнє – реальна подія з життя Господа нашого Ісуса Христа, про яку нам розповідає Євангеліє. Земне життя нашого Спасителя добігало до завершення. Зближався час Його страстей і смерті на Голготі, а водночас − випробовування віри Його учнів. Учні щиро вірили, що Ісус є обіцяним Месією, про Якого писали Мойсей і пророки. Однак євангельські події вказують, та й самі апостоли пізніше признаються, що ця віра затьмарювалася тими неправдивими поглядами на Месію, які ширили в єврейському народі книжники та фарисеї. Загальноприйнятою була думка, що Месія, прийшовши на землю, згуртує весь єврейський народ, переможе його ворогів, завоює цілий світ і дасть своєму вибраному народові можливість насолоджуватись невимовним щастям на землі. Тому апостолам було важко погодитись з тим, що їхній Учитель, такий могутній і славний, може бути зневажений, скатований, розп'ятий на хресті. Христос, щоб скріпити віру своїх учнів, об’явив їм свою Божественну природу, яка засяяла на Таворській горі — об’явив їм ту славу, яку Він мав у Небесного Отця перед сотворенням світу, ту славу, яка належала Йому як Синові Божому, одноістотному з Отцем і Святим Духом. Цю безмірну славу Сина Божого ми виразно добачаємо впродовж усього земного життя Ісуса Христа. Також у сьогоднішньому євангельському читанні дізнаємось про неї: «(…) узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору й переобразився перед ними: обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло. І ось з'явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли» (Мт. 17, 1−8). На думку святого Йоана Дамаскина, Ісус Христос узяв саме цих трьох, а не інших апостолів, тому що Петро, який прилюдно визнав Христове Божество, мав почути потвердження цього визнання й від Небесного Отця; Яків мав стати першим єпископом Єрусалима й першим з апостолів віддати життя за Христа; Йоан був улюбленим учнем Ісуса. Дякуймо Богові за те, що «дав нам привілей називати його Отцем». Боже батьківство було об’явлене у Старому Завіті, однак лише Ісус став Тим, Хто навчив нас взивати «Отче наш», бо саме у Христі Ісусі стаємо дітьми Божими. Як чуємо в сьогоднішньому євангельському уривку, Ісус преобразився перед Петром, Яковом та Йоаном (пор. Мт. 17, 2). Через заслону людської природи об’явився Син Божий − «Світло від світла». І було це підтверджено голосом із неба (пор. Мт. 17, 5). Бог Отець Сам вказує на Ісуса, Сина Свого, як «Вибраного» (пор. Лк. 9, 35) не лише під час хрещення в Йордані, але й у часі Преображення. На горі Тавор, подібно як і над Йорданом, залунав голос Отця: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте» (Мт. 17, 5). Коли Ісус втілився в лоно Марії Діви, то став нашим братом, а ми всі у Христі стаємо «дітьми – синами та дочками в Сині», тому Бог влив у нас духа усиновлення (пор. Рим. 8, 15). Ця велика істина вимагає від нас конкретної відповіді вірою та ділами життя. Преображення Господнє має також глибокий богословський задум: воно вказує на життя вічне, яке перебуває поза нашим історичним і циклічним часом. Ця подія говорить нам про Царство слави, преображення світу. На Таворі заговорив апостол Петро й каже до Ісуса: «Учителю, добре нам тут бути! Зробімо ж три намети: тобі один, Мойсеєві один та Іллі один» (пор. Мр. 9, 5). Слова апостола Петра вказують на Царство Боже, яке на мить прийшло в силі на землю. Апостол Петро прагнув утримати його, але воно цьому світові не належить, тому й зникло, хоча й було в ньому. Тільки у славному Зновупришесті Господньому Царство Боже запанує та існуватиме вічно. На Таворі ж його чудесне видіння було тимчасове. Під час преображення залунав голос: «Це Син мій возлюблений, слухайтесь його!» (Мр. 9, 7). Це незвикле об’явлення Божого синівства Ісуса тривало досить коротко. Коли апостоли підвели свої очі, то не бачили вже нікого іншого, лише Ісуса: «А коли сходили вони з гори, наказав їм, щоб нікому не оповідали те, що бачили, аж поки Син Чоловічий не воскресне з мертвих», – описує євангелист Марко (Мр. 9, 9). Так ми разом з апостолами чуємо передречення воскресіння з мертвих. Чуємо про це разом з учнями, вирушаючи з ними до Єрусалима, де станемо учасниками терпіння, смерті і воскресіння Господа − стрижневих подій в історії спасіння людства. Отже, Ісус є не лише найвидатнішою особистістю людської історії, але й Сином Божим. Він є Еммануїлом, Богом із нами і Божественним Приятелем, Який має слова життя вічного. Він є Світлом у темряві. Ісус є нашою радістю, бо ж знаємо, як Він любить кожного з нас. Апостол Павло в Посланні до Римлян пише: «Що скажемо на це? Коли Бог за нас, хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас (…) Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, – він заступається за нас» (Рим. 8, 31−34). Ніколи, але особливо у хвилини розгубленості й неспокою, коли життя і сам світ валиться, не забуваймо про Христові слова: «Прийдіть до мене, всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо-бо моє любе й тягар мій легкий» (Мт. 11, 28−30). На горі Тавор Небесний Отець свідчить про Ісуса Христа: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте!» Словами «Його слухайте!» Бог Отець посилає Ісуса Христа людству як єдиного й остаточного Вчителя. З повеління «Його слухайте!» випромінює повнота Божественної влади, але також повнота любові Бога до людини, бо послух Ісусові є для нас не тільки обов’язком, який випливає з буття християнина, але також ласкою, привілеєм, даром. Він є Дорогою: ідучи за Ним, не заблукаємо. Він є Правдою: слухаючи Його, осягнемо правдиве визволення (пор. Йо. 8, 32). Він є Любов’ю, отже, прагне нашого добра, коли скеровує до нас Своє Слово. Він є Життям: слухаючи Його Слово, маємо доступ до вічного життя, бо слово Його — «Дух і життя» (пор. Йо. 6, 63). У сьогоднішньому Євангелії також читаємо, що, ставши свідками Таворського чуда, учні впали обличчям до землі й вельми злякались. Тоді Ісус підійшов, доторкнувся до них і каже: «Устаньте, не страхайтеся!» (Мт. 17, 7). Дотик Бога усуває з людського серця збентеження і страх та вливає в нього силу й відвагу. Божий дотик позбавляє людське життя стагнації, інертності й пасивності. Як часто у Святому Письмі сказано: «Устань!» Господь каже до Мойсея на Синай-пустині: «Устань, вийди поперед людей (…) Ось я стану перед тобою там, на скелі, на Хориві, і коли вдариш ти по скелі, вода зрине з неї, і люди питимуть (пор. Вих. 17, 5−7). «Устань та їж, бо далека тобі дорога», — сказав Божий Ангел Іллі. «Вийди з печери і встань на горі перед Господом», — закликав уже Сам Господь до пророка (пор. 1 Цар. 19, 7−11). Пророк Єзекиїл згадує своє пережиття зустрічі з Богом: «Рука Господня була там на мені, і він сказав мені: "Устань, вийди на рівнину, і я там говоритиму з тобою"» (Єз. 3, 22). «Устань, іди в Ніневію, оте велике місто, і проповідуй проти нього», — наказує Господь пророкові Йоні (Йон. 1, 2). «Устань, візьми дитятко та його матір і втікай у Єгипет», — каже ангел св. Йосифові (Мт. 2, 13). «Устану й піду до мого батька», — вигукуй блудний син у хвилині прозріння (Лк. 15, 18). «Устань і йди в Дамаск», — чує Савло, коли від Божого світла повалився додолу й осліп» (пор. Ді. 22, 10). Щоразу, коли відбувається щось важливе й вирішальне, людина мусить устати, піднестися, віддалитися від буденності. Завдяки прямій поставі людина може розмовляти з Богом віч-на-віч, як Мойсей на горі Синай. Так вона виражає надзвичайну гідність покликання людини — бути партнером Бога, продовжувати Його діло сотворення й преображення створіння. Постава стояння на ногах є водночас поставою слухання й готовності сповняти волю Божу. Преображення Господнє належить до одних із найвагоміших подій у земному житті Ісуса Христа. Своє Божество Ісус приховував за допомогою тіла, затаював Свою славу перед людським оком, а на горі Тавор Господь являється апостолам Тим, Ким справді був, – Богом. Тому й пише Євангелист Йоан: «І ми славу Його бачили, – славу Єдинородного від Отця, повного благодаті та істини» (Йо. 1, 14). Цим прославленням Ісус хотів зазначити, що тим, хто слідуватиме за Ним на Голготу, укінці важкої дороги відкриється незрівнянне щастя − з терпіння зрине спасіння. Тож завдання людини – стреміти до звершеного преображення свого життя, аби з хмарних земних низин завітати до світлих небесних вершин, тобто до місця всякого добра. Дорогі в Христі брати і сестри, просімо, щоб Господь у своєму Преображенні, подарував нам те Боже таворське світло серед темряви війни і горя та визволи нас своєю силою від окупанта, який хоче нас поневолити. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 6 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

10 і 15 серпня 2025 року Божого проголошено днями ювілейних прощ до Української Кальварії та до Самбірської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці

З нагоди ювілейного 2025 року Божого владика Ярослав, Єпископ Самбірсько-Дрогобицький, проголосив 10 серпня 2025 року Божого днем ювілейної прощі до Української Кальварії в с. Губичі Самбірського району, а 15 серпня – днем ювілейної прощі до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці у м. Самборі. Детальніше...

Владика Ярослав: Господь діє в житті кожного за мірою його віри

27 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...